МАРУСЯ ЧУРАЙ



Категории Лiна Костенко ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Роздiл I Якби знайшлась неопалима книга ...року божого такого — то, i мiсяця такого — то, i дня... Чурай Маруся — на пiдсуднiй лавi, i пiв — Полтави свiдкiв пiддверми. Маруся стоïть перед судом тому, що ïï звинувачують, немов би з ревнощiв вона отруïла свого коханого, Гриця Бобренка. Один за одним постають свiдки. Параска Демиха розповiдає, як бачила Гриця, що повертався вiд Чураïв, блiдий та смутний. А ось передсудом Фесько — млинiв дозорця скарбу вiйськового. З його розповiдi дiзнаємося про таємнi побачення Гриця та Марусi за селом над ставом, а одного разу Маруся зробила спробу полишити життя, втопившись у тому ставу, певно, що через Гриця. Напiвживу витяг ïï з води тодi Iван Iскра. Але на це суд не зважає, бо нинi звинувачують ïï. Мати Гриця привела аж 17 свiдкiв: ...а з тих сiмнадцяти має п'ять, котрi до присяги годнi будуть. От вони й називають Марусю вiдьмою. Горбань вважає iсторiю прозаïчною: дiзнавшись, що Гриць збирається одружитися з Галею Вишнякiвною, Маруся навмисне вчиняє злочин — поïть зрадливого коханого отрутою. Отже, вона винна у скоєннi злочину. Все просто. Картину доповнює заплакана наречена Гриця, якiй усi спiвчувають. А що ж сама Маруся? Вона нi слова не сказала праву. Стоïть. Мовчить. I дивиться. I все. А як хочеться Бобренчисi побачити ïï приниження, як хочеться, щоб дiвчина виправдовувалася, просилася! Але Маруся мовчить. I ось, не соромлячись людей, Грицева мати розповiдає про те, що було таємницею двох закоханих — Марусi та Гриця. Цинiчно розмiрковує мати Гриця привселюдно про те, чому саме вона не заважала ïхньому коханню: Щоб у замiжнiх погубив пiдметки? Чи, як чернець, скоромився мирським? Чи щоб пiшов до Тацi Кисломедки, котра тягалась бозна — де i з ким! I кожне ïï слово болем вiдлунює в душi Марусиноï матерi. Вона не витримала, та тiльки й сказала: Чужа душа — то, кажуть, темний лiс. А я скажу: не кожна, ой не кожна! Чужа душа — то тихе море слiз. Плювати в неï — грiх тяжкий, не можна. Вiдтак за нею мав слово Яким Шибилист. Вiн розповiв громадi, як рiс Грицько, якого Чураï i годували, й до розуму наставляли, бо матерi його, бачте, часу не було ним опiкуватися: ...воювала — за курку, за телицю, за межу. Маруся та Гриць зростали разом та й покохалися. Дiвчина щиро, а от Гриць: Вiн народився пiд такою зiркою, що щось в душi двоïлося йому. Вiд того кидавсь берега до того. Любив достаток i любив пiснi. Тим часом до суду прибуває посланець iз Сiчi з листом вiд кошового з проханням про допомогу Хмельницькому. Послухавши, учому справа, вiн зауважує: Ця дiвчина... Обличчя, як з iкон. I ви ïï збираєтесь карати?! А що, як iнший вибрати закон, — не з боку вбивства, а iз боку зради? Ну є ж про зраду там якi статтi? Не всяка кара має буть безбожна. Що ж це виходить? Зрадити в життi державу — злочин, а людину — можна?! Але об казуïстику суддiвського столу ламається не тiльки шабля Леська Черкеса, що протестує проти вироку суду — вiддати Марусю на катування. Лесько сказав: — Кого в цiм дiлi шкода, Так це Iвана Iскру. То — козак. Таке нещастя хоч кого знеможе. Це ж можна тут рiшитися ума. Любив же вiн Марусю, не дай боже! Тепер сидить, лиця на нiм нема. Серед рiзних людей, що зiбралися у судi, син Якова Остряницi, Iван Iскра. Цей чесний шляхетний юнак кохає Марусю, але не тiльки в тiм справа. Вiн справжнiй патрiот, i слова його — промова патрiота i гуманiста: Ця дiвчина не просто так Маруся. Це — голос наш. Це — пiсня. Це — душа... Коли в похiд виходила батава, — ïï пiснями плакала Полтава. Що нам було потрiбно на вiйнi? Шаблi, знамена i ïï пiснi... Звитяги нашi, муки i руïни безсмертнi будуть у ïï словах. Вона ж була як голос Украïни, що клекотiв у наших корогвах! А ви тепер шукаєте ïй кару. Вона ж стоïть нiма од самоти. Людей такого рiдкiсного дару хоч трохи, люди, треба берегти! Але усе марно. Не розбираючись далi, суддi присудили Марусю до страти на шибеницi. Пiдсудна очi слiзьми не зросила. I милосердя в права не просила. Роздiл II Полтавський полк виходить на зорi А час iде. Усюди точиться боротьба. У боях вирiшується доля народу: Там бiй гримить. Там гине наша воля. Там треба рук, i зброï, i плечей. I що там, здавалось, чиясь маленька доля, чиєсь життя! Усе нiби правильно. Був судi I винесено вирок. Але мовчить Полтава, приголомшена власним вчинком. Чи може, ця тиша така напружена, бо нiхто не спiває напутнiх пiсень, проводжаючи полку поход, на смертний бiй. Годуйте коней. Неблизька дорога. Благословiть в дорогу, матерi. А що там буде, смерть чи перемога, — Полтавський полк виходить на зорi!.. Вогненна зiрка в небi пролiтала, Сичi кричали, вiсники бiди. На сто думок замислена Полтава вербовi гриви хилить до води... А власне, що ж, такi часи кривавi. Що варт життя? Ну, стратять ще когось. Промчався вершник по нiмiй Полтавi — у серцi мiста громом вiддалось... Той вершник зветься Iскрою Iваном. Йому сьогоднi тяжче, нiж кому. Вiн посланець Полтави до гетьмана Богдана Хмельницького. Роздiл III Сповiдь Про що ж думає Маруся у тi три днi перед стратою? Пройшло життя. Не варто було i труду. Лише образи наберешся вщерть. Останнi днi вже якось перебуду. Та вже й кiнець. Переночую в смерть. Виявляється, життя тяжить ïï, таку молоду. Вона стомлена вкрай, зневiрена, покинута, i до того ж, як з'ясовується, невинна у смертi Гриця. I все ж Маруся докоряє собi: Ой, ллються сльози материнськi, ллються! , Свята печаль, печаль бiз гiркоти. Загинуть хлопцi, та хоча б по — людськи. А як загинув, як загинув ти? Вона знає: там зараз полк вирушає у похiд: I десь там юрми, натовпи, там люди! Там зорi в небi чистi, як ромен. Ще жiнка мужу падає на груди, i дiти тягнуть руки до стремен. Чиясь край шляху плаче наречена. Там вийшли всi — i немiчнi, й малi. I тiльки я до цього непричемна. Я зайва людям на своïй землi. А полк iде. Нема коли журиться. Уже хтось iнший став пiд корогву. Хорунжi є, немає тiльки Гриця. А я жива... Чого я ще живу?! I поринає Маруся у спогади. Душа летить в дитинство, як у вирiй, бо ïй на свiтi тепло тiльки там. I в цих спогадах вона i Гриць завжди разом: працюють, допомагаючи батькам; граються; слухають розповiдi дiда Галерника про вiйни, про полон; щедрують на свята. Здавалося, що усе життя — це свято. Чомусь згадались ночi на Купала... Зiрками нiч висока накрапала. Бездонне небо i безмежний свiт, а нам всього по вiсiмнадцять лiт. Такi несмiлi, ще тремтять вуста. Отак до ранку — нiч i висота. Але було i перше горе — страшна загибель батька. Що хто там здався, тiльки той i вижив. А батько ж наш, вiн здатися не мiг. Вiн гордий був, Гордiєм вiн i звався. Вiн лицар був, дарма що постоли. Стояв на смерть. Нiколи не здавався. Йому скрутили руки i здали... А потiм ïхнi голови на палях повиставлялись в полкових мiстах. Людей зганяли. Мати моя впала, i крик замерз у неï на вустах. А коли Маруся почула, як про долю ïï батька спiває пiсню кобзар, з переповненоï душi вперше полилася i ïï пiсня. I десь в тi днi, несмiло, випадково, хоч моя пiсню склала не одну, печаль я вже торкнула вперше слово, як той кобзар торкав свою струну. Вона так поважала i любила батькiв, адже вони були для неï взiрцем в усьому. А як вони кохали один одного! Дiвчиною Маруся мрiяла, що колись i у неï буде така любов: Я — навiжена. Я — дитя любовi. Менi без неï бiлий свiт глевкий... Вiдтак вона вимрiяла, вигадала своє кохання: Моя любов чолом сягала неба, А Гриць ходив ногами по землi. Тiльки мати серцем розумiла, як помиляється дочка, адже Гриць — Бобренко. Вiн же не Чурай. — Ох, не рiвняй! Роти в людей, як вершi. Ти кажеш — батько, а життя бiжить. Наш батько з тих, що умирали першi. А Гриць Бобренко — з тих, що хочуть жить. Йому сподобалась не стiльки iнша дiвчина, скiльки достаток ïï батькiв. Осьде зiйшло материне насiння! То все небеснi, сину мiй, мигдалики. А треба жити, сину, на землi. Тече повiтка. Хата занехаяна. Пiдмокло сiно. Поламався вiз. Все просить рук. Усе кричить хазяïна, i грошей, грошей треба позарiз! Вiн справжнiй син Бобренчихи. Маруся, вражена звiсткою про залицяння Гриця до Галi Вишнякiвни, ходила, наче хвора. Спинити Гриця не зробила й спроби, ходжу, хитаюсь, як пiсля хвороби. I хоч би злiсть яка чи ворожнеча, — нема нiчого. Пустка. Порожнеча. Вона все намагалася зрозумiти: чому? Але не було вiдповiдi. I, забувши про поряднiсть, насмiхалася над нею Галя, i смiх той стримiв у спинi Марусi, як нiж. Нiколи не заплакала при людях ображена до самого серця Чураïвна. Але болiло серце, так болiло, що не було бажання жити: А люди судять, ïм аби причину. Дарма що лихо, що такi часи. I шла крiзь очi, мов крiзь колющину, Обдерта до кривавоï роси. Але не хочеться згадувати лише гiркi днi. Були ж колись щасливi: Любилися ми, не крилися. У мене душа, було, пiснями аж бринить. У цiй любовi щось було священне, таке, чого не можна осквернить. Як вони з Iрицем колись мрiяли про майбутнє! I все Гриць, було, промовляє: Затям, любов любов'ю, а життя життям. Чого вiн боявся, адже нiколи не був боягузом у бою, а тут не може обрати, та ще й виправдовується: Не так тi кулi козаку страшнi, як це щоденне пекло метушнi. А Iрицева мати не вiдступалась вiд свого. Кожного дня жалiлася на неiснуючi злиднi, говорила, що треба брати дiвчину заможну, а любов до Марусi лише хвороба i треба видужувати. До того ж, Маруся надто розумна: Таких дiвок на свiтi не буває, хiба ж для цього дiвцi голова? I пiд впливом материних речей Гриць обирає... Галю. Нестерпний бiль пекучого прозрiння! Яка мене обплутала мана? Чи вiн менi, чи я йому — нерiвня. Нерiвня душ — це гiрше, нiж майна! Але виявилося, то нелегко — вдавати, що кохаєш. I одного разу вiн знову прийшов до Марусi. Прийшов, щоб полегшити свою душу, не думаючи, як воно було ïй. Адже вiн кинув н на неславу людську, саму зi своïм болем. Та ще ж ïй i дорiкає: Тобi дано i вiрити й кохати. А що менi? Якi такi кушi?! Нелегко, кажуть, жити на двi хати. А ще нелегше — жить на двi душi! Гриць знаходить виправдання для себе, благаючи ïï простити, а матiр — благословити ïхнiй шлюб. Та Маруся знає цiну тим клятвам: — Iди до неï. Будеш мiж панами. А я за тебе, Грицю, не пiду. Це ж цiлий вiк стоятиме мiж нами. А з чого, Грицю, пiсню я складу? Почуття людськоï гiдностi нiхто в нiй не знищить — нi Гриць, нi Галя, нi поговiр людський. Та й не помсту вона готувала для нього, бо не зреклася кохання, навiть намагаючись зректися свого життя: Не помста це була, не божевiлля. Людина спроста ближнього не вб'є. Я не труïла. Те прокляте зiлля вiн випив сам. Воно було моє. З розпачу зiбрала Маруся зiлля, про яке знала вiд бабусi. Зiбрала для себе, бо несила було жити. Тепер, коли Гриць випадково випив ïï отруту, вона ще бiльше прагне смертi, як жаданого спочинку: Хоч там уже дихну на повнi груди, побачу зблизька Господа хоч раз. Так буде краще. Важко було, люди, i вам зi мною, i менi мiж вас. I от останнiй ранок. А, може, я i справдi вже причинна? Помер мiй Гриць з вiдкритими очима. То ж вiн мене i мертвий виглядав. I, одстраждавши, знов, мабуть, страждав. Бо вiн же тут лишив мене одну, Я йду. Я скоро. Я наздожену. Мати принесла для неï новий одяг, чоботи, намисто. Либонь, вона сподiвалася бачити дочку гарною, щасливою, та не судилося. I Маруся перебирає ще бабусине намисто, одягає бiлу сорочку: Аякже, смерть усе — таки це празник, який буває тiльки раз в життi. Роздiл IV Гiнець до гетьмана Палає Украïна. Скрiзь точаться боï: У Києвi — пекло. У Хвастовi — чорно. Кипить i клекоче усе за Днiпром. Степами, лiсами, де через долини, по дорозi, а де й навпростець гiнець доганяє свiтання. Посланець Полтавського полку боïться, що не встигне, але вiн сповнений надiï на справедливiсть. Його путь лежит до Бiлоï Церкви, де знаходиться Богдан Хмельницький. Над Бiлою Церквою смуга багряна, i змиленi конi аж лука стають. Усi до Богдана i всi од Богдана — iз тьми виростають i в тьмi розтають. I ось вiн дiстався до гетьмана: ...Гетьман пiдняв безсонням обпаленi очi. Гетьман сидiв за похiдним столом у шатрi. Троє старшин — у рубцях, у кривавому клоччi — прямо iз бою — говорили про бiй на Днiпрi... Тут, може, iдеться про долю краïни! — а я про чиєсь там одненьке життя! До нього i звернувся Iван Iскра, це саме вiн — посланець вiд Полтавського полку. Сповiстивши про те, що полку дорозi, Iван розповiв сумну iсторiю Марусi Чурай i попросив заступитися. I великий Богдан по — людськи зрозумiв усе i розсудив. Може, згадав славного Гордiя Чурая, може, пiснi Марусi, якi спiвала вся Украïна. Чи думав про Марусинi пiснi, такi по Украïнi голоснi, що й сам не раз в походi ïх спiвав, i дивував, безмiрно дивував, — що от скажи, яка дана ïй сила, щоб так спiвати, на такi слова!.. ...Чи думав про ту голову вiдтяту, поставлену в Полтавi у тi днi. Чи про дiвча, що закричало: Тату! — i перейшов той стогiн у пiснi. Отже: Богдан подав наказ гетьманський свiй — уже печаттю скрiплений сувiй. Що в ньому? Чи встигне Iван до Полтави вчасно? Роздiл V Страта На свiтанку Маруся вже готова до страти. Душа майже спокiйна. Очима вбирає дiвчина такi буденнi картини, що iншим разом нiчим би й не спинили уваги. Невже вiдспiвала? Душа у безвiстi полине, очима зорi проведуть. Чи хоч пучечок той калини менi на груди покладуть? — ось чим переймається Маруся — питанням дiвочоï честi, бо це важливо як не для неï, так для матерi. Як ïй боляче зараз! Як витримає мати цей страшний тягар — смерть своєï дитини?! А в степу серед ковилiв уже готова шибениця. I по дорозi вже потяглися туди люди: Що ïх веде — i доброго, i злого? Де є та грань — хто люди, хто юрма? Що воно дiється з людьми! Он якась молодичка ще й дитя з собою узяла. Усi чекають. Чого? Видовища? Зазирає до кожного у вiчi Лесько Черкес, нагадуючи про давнiй звичай. Якщо хтось добровiльно згоджувавсь вийти замiж за приреченого до страти, то його милували. Але Черкесовi вiдмовляють: То ти ж не дiвка, тут же навпаки. Юрма безжальна, у неï нема душi. I пропускають наперед Бобренчиху, бо вона, бач, заслужила. I ось у натовпi прошелестiло: Ведуть! Якась вона не схожа на убивць. Злочинниця — а так би зняв би шапку. На смерть iде, — а так би й поклонивсь. Маруся йшла, гарна та горда, якою ïï знали завжди. Нiколи нiхто з цiєï юрми не побачить нi сльози, нi страждання на ïï обличчi. Бо вона — Чураïв-на. Так колись гордо прийняв смерть ïï батько, так чинили ïï великi предки — не схилялися. Чи зрозумiє це натовп? А навiщо? Вони чужi. Може, саме такоï гордостi не прощали ïй, бо не кожному пiд силу жити з високо пiднятою головою, незважаючи на пересуди обмежених, забобонних людей. Вони — юрма. А справжнiй народ — це такi, як вона, як Iскра, Черкес, Шибилист, як Чурай i Хмельницький. Вiд них i надiйшов порятунок. Iван устиг вчасно. Гетьманський наказ скасував вирок суду, бо смерть повсюди, а життя одне: В тяжкi часи кривавоï сваволi смертей i кари маємо доволi. I так чигає смерть вже звiдусiль. То чи ж воно нам буде до пуття — пустити прахом ще одне життя? Чурай Маруся винна у в одному: вчинила злочин в розпачi страшному. Вчинивши зло, вона не є злочинна, бо тiльки зрада є тому причина. Не вiльно теж, караючи, при цiм не урахувати також i чеснот, ïï пiснi — як перло многоцiнне, як дивен скарб Середземних марнот. Тим паче зараз, при такiй вiйнi... Про нашi битви — на паперi голо. Лише в пiснях вогонь отой пашить. Таку спiвачку покарать на горло, — та це ж не що, а пiсню задушить! Та покарання й так було досить: дiвчина вже пережила свою смерть. I коли оголосили, що вона вiльна, Маруся мовби скам'янiла. Стояла i не рухалась. Аж коли привезли ïï матiр, отямилася: хоч матерi радiсть. Роздiл VI Проща Але не витримала мати випробувань i незабаром пiшла з життя: Недовго мати щось тодi i прожеврiла, щось пiсля того тижнiв пiвтора. Кленочками червоними й рожевими ïï на той свiт осiнь провела. Маруся залишилася сама. Що тримає ïï тут, серед людей, що не знали любовi й прощення? Та й сама вона вiдчуває пустку в душi, провину свою за тс, що сталося. Через те й вирушила до Києва на прощу. Вона йшла далекими дорогами, чорна, худа, змарнiла. Дивилася на свiт порожнiми очима, як чужа. Та минав час, i Маруся, чутлива до краси, починає вiдчувати ïï, вбирати очима, серцем, душею: Буває, часом слiпну вiд краси. Спинюсь, не тямлю, що воно за диво, — оцi степи, це небо, тi лiси, усе так чисто, гарно, незрадливо, усе як є — дорога, явори, усе моє, все зветься — Украïна. Краса рiдноï землi лiкувала змучену душу Марусi. Тож коли дiвчина зустрiла дорогою мандрiвного дяка, душа ïï вже знову була готова до спiлкування з людиною, прагнула вiрити. ïй хотiлося говорити i слухати неспiшну мову старого мудрого дяка. А вiн ставився до неï, як до дитини: пожалiв дiвчину i допомiг, коли вона поранила ногу. Та найболючiша рана була в ïï душi: Хотiла жити, а життя не вийшло. Хотiла вмерти — люди не дали. I старий дяк, який бачив за життя немало, промовляє до дiвчини: А як подумать, дiвчинко моя ти, то хто iз нас на свiтi не розп'ятий? Воно як маєш серце не з льодини, розп'яття — доля кожноï людини. Затамувавши подих, слухала Маруся розповiдi дяка про життя його в Полтавi. Та не смiла сказати, чия вона: це тiльки ïï страждання, це тiльки ïï життя. Дорогою вони бачать мiста i села, що стали бiллю i славою Украïни. Тут пролилася кров за волю Украïни. Там вiдступало вiйсько Остряницi. Тут села збив копитами Кончак. А у долинi рiчки Солоницi слiзьми покути висох солончак. Тут вiйна знищила стiльки людей, що й переночувати нi до кого попроситися. Це тут схопили колись Наливайка: Був молодий i гарний був на вроду. I жив, i вмер, як личить козаку. За те, що вiн боровся... За те, що вiн боровся за свободу, його спалили в мiдному бику! А ось уже й Лубни — столиця страшного Яреми Вишневецького: Там жив Ярема, син Раïни, страшний руйнатор Украïни. Нема тепер палацу на Замковiй горi, та живе печальна пам'ять про злочинного мучителя власного народу, ганьбою вкрите це iм'я. В iсторiï своï карби, своï уроки. Спочиваючи в однiй iз порожнiх хат, дяк пригадує все, що знав про Вишневецького, про навколишнi села: Тут од Лубен до самоï Волинi лежать навколо села удовинi. Причiлки виглядають з кропиви. Страшнi картини обпаленоï землi, понiвеченоï вiйною, примушують Марусю на якийсь час забути про особисте горе: Чи серце знову плакати навчилось на цiй дорозi в Киïв iз Лубен?! I ось в ïï душi народжується пiсня про Байду та Вишневецького. Дяк здивований: А ти спiваєш — душу всю проймає. Бувають, може, й кращi голоси, але такого другого немає! Слухаючи Марусину пiсню, вiн висловлює гiркоту з того, як мало справжнього слова є в Украïнi, бо так званi поети складають вiршики святочнi, а в селах ридма плачуть кобзарi. Де ж воно, справжнє слово: А хто напише, або написав, велику книгу нашого народу?! Невже ïï так нiхто i не створить — велику книгу iсторiï життя i боротьби великого народу: Усi вiки ми чуєм брязкiт зброï, були боги в нас i були героï, який нас ворог тiльки не терзав! Але говорять: Як руïни Троï. Про Киïв так нiхто ще не сказав. Багато ще непiзнаного i неназваного в iсторiï Украïни. Про це розмiрковують Маруся i дяк, подорожуючи стражденною дорогою до Києва з Лубен. З гiркотою дивилися подорожнi на покинутi села. А де ще були мешканцi, з острахом зачинялися вони по хатах: боялися мору, лихих людей — усього. Невипадково й притулок на нiч знайшли мандрiвники не десь у хатi, а на цвинтарi. Тут тихо й затишно, нiхто вже нiчого не бажа i не чинить кривди. Примиренням вiє вiд кожноï могили. Ось старий поляк закляк бiля одного надгрiбка. Це ж, певно, тут уся його родина — у цiй землi... Скорбота всеочисна! Оце уже i є його вiтчизна. Ото ж бо й воно, що хтось мрiє усе загарбать од можа i до можа, а хтось просто живе, i йому болять рани тiєï чужоï вiйни: Колись нащадки будуть одмивати оцю печаль од кровi i глупот. Бо можновладцi — тяжко винуватi. А що зробив народовi народ?! Цей роздiл подає широку панораму тодiшнього життя Украïни. Вiн мiстить роздуми над долею народу украïнського i всього людства. I ось вiн — Киïв! Возсiяв хрестами... I ось вiн — Киïв, за валами вiн! — той стольний град, золотоверхе диво, душi моєï малиновий дзвiн! Але Киïв — то є суцiльна руïна на той час. Пiдчас боротьби украïнського народу проти iноземних загарбникiв не помилували литовськi, польськi гетьмани Радзивiлл та Потоцький не тiльки мiста, але й священних храмiв. I вiн ввiйшов, литовський князь, сюди. Як нiж у спину. А Потоцький — в груди. Богдан мiж ними, як мiж двох огнiв... Три днi i три ночi пломенiв Киïв: ...Стояв собор старовинний iз випаленою душею... Лежали зрушенi плити, як зашерти чорноï криги. I янголи в бiлiй одежi впритул обступали вiвтар. Лише священнi печери Києво-Печерськоï лаври вцiлiли. Туди й по-сходилися прочани. Довго водив дяк Марусю, розповiдаючи ïй про святих, якi знайшли тут останнє пристановище. Та не стiльки про них говорив дяк, скiльки про тих, хто, на його думку, не менш заслуговував зватися святими. Вiн говорив про лицарiв — козакiв, що навiть життя не пожалiли для свого народу, а нiхто не знає про ïх героïчнi вчинки: I каже дяк: — Немає у нас мiри. Та й розум за бодягу зачепивсь, Сисой, Мардерiй — мученики вiри. А Байда що, од вiри одступивсь? Аби слова, хоч бред второзаконiя. А що сильнiше пiдпирає твердь — молитва преподобного Антонiя чи Наливайка мученицька смерть?.. Вже скрiзь у нас є рiзнi школи братськi. Пiв — Украïни — сироти козацькi... Такi ж гiркi, такi ж безобороннiï! А ïм все те ж — про подвиги Февронiï. Бо вчити дiтей треба на прикладах власноï iсторiï. Ця iсторiя — не видумана, вона жива в пам'ятi людськiй. На цiй пам'ятi й слiд виховувати патрiотiв. Гаряча пристрасна промова дяка про героïв Украïни, у тому числi й про Чурая, батька Марусi, викликає в пам'ятi дiвчини живi картини, спогади про ту страшну зиму, коли вороги постинали голови п'ятьох козацьких старшин, серед яких був i ïï батько. Але, заплакавши, дiвчина так i не зiзналася, що вона — дочка славного Чурая. Пишатися батьком, любити його, шанувати його пам'ять вона вмiла, але користатися його iм'ям вважала негiдним. Одного разу дяк розповiдає Марусi й про своє життя. Вiн теж колись кохав. Та коли його панна погребувала украïнською мовою, назвавши ïï хлопською, вiн зрiкся любовi, бо то була чужа йому людина. Сумом вiдлунюють слова дяка: Ну, та й нiчого. Так менi i треба. Немає щастя, — можна жити без. В душi людськiй, крiм видимого неба, є одинадцять всячеських небес. Був регентом i був я канархистом. Любив людей i обминав юрму. I вiдзначався коромольним хистом — несклонностю к духовному ярму... Бував я скрiзь. Душа у мене боса. Пройшла тернами множества земель... Пiзнав любов, пiзнав я i ненависть. Гарячий був, доходив до нестям. Колись я жив. Тепер я розминаюсь з людьми, з лiсами, з небом i з життям. Зустрiч iз хорошою людиною, простi й мудрi слова трошки загоïли душевнi рани Марусi Чурай, розрадили ïï. Очима дяка вона бачить i Киïв, i людей навкруги, по — своєму переживаючи подiï не тiльки свого життя, а i вiдчуваючи подих iсторiï, ïï велич: Тепер у Лаврi — де вже тi лiси? Де молитовна тиша над лiсами? Лише Днiпро, брат вiчностi й краси, тече в лугах тих самих i так само. Усi тут рiвнi перед Богом i перед цiєю вiчною величчю краси: Пустельник б'є в пустельне било. А в цiй пустелi — тисячi людей. Тут є такi, що трохи чи не плазом. Слiпi, нiмi. I в кармазинах є. Чи нас господь почує усiх разом, Коли так просить кожен про своє? Вже й повертатися пора, залишилося пом'янути своïх померлих... Пом'яну i попелом розвiяного батька... i матiр, що звела я у труну... Тих, що душа не виговорює... Гордiя... Ганну i ...Григорiя. Дяк, либонь, не любив прощатися. Залишив Марусi в дарунок хустку та iде добрий спогад про себе та й пiшов собi. Дiвчина залишилася сама з думкою про те, що треба якось жити, як уже жива. З тим i подалася додому до Полтави. Роздiл VII Дiдова Балка Зима в Полтавi була тривожна: I знову лихо. Не пройшло i году, — У Бiлiй Церквi складено угоду. I знову ти лишилась на поталу, i знову панство суне на Полтаву. Дозором ходять козаки, вдивляючись у заснiженi далi: Козацька мата дивиться на шлях, — по самiй обрiй порожно в полях... Пустеля, степ... ворон голоднi Ґвалти... Нема кому iз ним заговорить. Лише димок iз Дiдовоï Балки курить собi у небо та й курить... У балцi поблизу Полтави давно стоïть хатка, де живе дiд Галерник. Двадцять рокiв пробув дiду неволi на ворожiй галерi. Вiдтодi усе, що вiн робить з дерева, схоже на маленьку галеру. Чимало бачив дiду життi, чимало ворогiв пройшло повз його хати, а вiн усе тихенько робить свою справу: рiзьбить то ополоник, то ложку, то ще якiсь нехитрi потрiбнi хатнi речi. Його кликали пересидiти ворожу навалу в Полтавi, та вiн залишився у своïй хатi. До цього дiда й завiтав Iван Iскра, щоб порадитися про Марусю: В нiй наче щось навiки проминуло. Прийшла iз прощi дивна i гiрка. Так вiд людей Марусю вiдвернуло, що вже нiкого й в хату не пуска. Вона самотня, але горда: не приймає жодноï турботи. Iван боïться за ïï життя, а Марусi наче й байдуже. Адже вiн ще сподiвається зробити ïï щасливою: Ми з нею рiднi. Ми одного кореня. Мабуть, один лелека нас принiс. Батьки у нас безстрашнi й не впокоренi i матерi посивiли вiд слiз... Ми з нею — дiти однiï печалi. Себе читаю у ïï очах. Та нема поради у справах кохання. Єдине, що дiд знає точно, — iстина така: В життi найперше — це притомнiсть духа, тодi i вихiд знайдеться з нещасть. Роздiл VIII Облога Полтави Недарма ходили дозором козаки: незабаром пiд брамами Полтави опинилося вороже вiйсько. Надворi вирує хуртовина. Шлях ворожого вiйська до Полтави був довгим та виснажливим, i є ж угода, що мусять впустити, та коли? А мiцна брама зачинена i мовчать вали. Лиш на валах козацтво походжає i за щитами залягли стрiльцi. Лютують вороги, лаються голосно, бо вже вкрилися iнеєм. Нарештi вiд Пушкаря козак з мiського валу такий унiверсал на списi ïм подав: Панове! Ви i ми — це рiвнi два народи. В боях рiшили спiр, i вiльнi ми тепер. ...Наш полк стоïть у полковому мiстi. Це значить — стоïмо ми на своïй землi. Отже, нi про який договiр не йдеться. Полтава — мiсто украïнське, а не польське чи ще чиєсь. Усякi вороги зiйшлися пiд мури мiста. I нiмцi є. Теж лицарi тевтонськi. Усе кричить, нуртується, гуде. Звалити хочуть стiни єрихонськi. Нiчого. Вал мiцненький. Не впаде. На валу стоïть Iван Iскра. Вiн думає про Марусю. Як вона там, самотня, усiма покинута, у холоднiй хатi посеред сувороï зими. Вiн просив ïï бути за дружину для нього. Але промовила Маруся: — Кого ти любиш, Iване? Мене чи свою пам'ять? Красива я була, правда? Схожа на свою матiр. Смiлива я була, правда? Схожа на свого батька. Спiвуча я була, правда? Схожа на свiй народ. Вона вiдмовляє собi у щастi, вважає, що не може дати щастя сама, бо вона гiрка, понiвечена життям. Моє життя — руйновище любовi, де вже нiякий цвiт не процвiте. А над Полтавою нависла загроза. Три тижнi мiсто в облозi, i вже вороги рубають вiковий Пушкарiвський лiс. Рубають безжально, не думаючи про завтрашнiй день. А стрiляти не можна, бо панство тiльки й чекає на будь — яку провокацiю. Стоïть Полтава. ...А днi iдуть. Удавнилась облога. Вже навiть звикли. Йдеться до Рiздва. З усiх бокiв одрiзана дорога, — Полтавонько, ти все — таки жива?! У мiстi голод. Iз сумною iронiєю описує автор базар, де на всiх продавалося двi качки й одна паляниця хлiба. Зате матерiй було багато, приправ було безлiч. Та приправляти нiчого. На свят — вечiр навiть кутi нi з чого зварити. Iван був у Марусi: Прийшов до неï, навiть не зрадiла. Нiби нiчого ïй уже не потрiбно, а сама вона як тiнь. Пiсля Рiздва облогу було знято. Бо поки тут вони пiд валом бiгали, у цi ворота ступою товкли, у спину ïм з Брацлавщини й Чернiгова нових повстань пожежi припекли. I ожила Полтава дзвоном цвинтарноï церкви, живим гомоном радостi, а над Дiдовою Балкою знов курився димок. Живий був дiд. Жива була Полтава. Роздiл IX Весна, i смерть, i свiтле воскресiння Пiсля тяжкоï зими прийшла нарештi весна. На неï так чекали, а вона прийшла раптом, несподiванно. Просто повiяв вiтер з пiвдня, i рушили снiги прямо у Ворсклу. Весна несла з собою надiю на спасiння. Принаймнi з голоду вже важко померти, коли все росте на землi. Весна прийшла. Скасовано угоду. Вся Украïна знову у вогнi. Цвiте земля, задивлена в свободу. Аж навiть жити хочеться менi, — радiє й собi Маруся, хоч вона хвора на сухоти. Кашель доймає ïï, кидає то в жар, то в холод. А днi стоять, — не хочеться тужити! I кожна пташка хатку собi в'є. — Скажи, зозуля, скiльки менi жити? — Кує зозуля... Цiлий день кує... Приходив до Марусi Iван, посидiв мовчки. Попрощався, бо знову йому до бою: Богдан пiдняв козацтво за свободу, унiверсалом обiслав полки. I не витримала душа, здригнулась i рвонула услiд полку, услiд Iвановi: Прощай, Iване, найвiрнiший друже, шляхетна iскра вiчного вогню! Маруся стояла край шляху, як колись, а повз неï йшов полк. I спiвали пiснi. ïï пiснi: Зелененький барвiночку, Не плач, не журися, а за свого миленького богу помолися та iншi. I серед них Ой не ходи, Грицю. . Дiвчаточка, дiвчатонька, дiвчата! Цю не спiвайте, я ж iще жива.

Метки ЛIТЕРАТУРА 1940-1950 РОКIВ, МАРУСЯ ЧУРАЙ, ЛIНА КОСТЕНКО, твiр, стислий, короткий, скорочено, уривки, основна, думка, переказ
МАРУСЯ ЧУРАЙ